Згодом глядачі якось рідше почали зауважувати її ім'я на афішах чи телеекранах. Щоправда, багато хто знав, що Леся переїхала в Київ, викладає в Дитячій академії мистецтв і продовжує писати пісні, але, крім "Колискової" до передачі "На добраніч, діти" на центральному телеканалі, чули їх небагато. Натомість вона знову яскраво "засвітилася" піп час імпровізованих концертних нон-стопів на Майдані в листопаді-грудні минулого року, а декілька місяців тому на полицях музичних крамниць з'явився новий альбом Лесі "Я – патріот". Однак розмову з колишньої львів'янкою, користуючись нагодою одного з нечастих її приїздів додому, ми почали з невеличкої ретроспективи, пригадуючи й попередні роботи.

– Мій перший альбом – "Залишитися собою" – спершу вийшов у Польщі, хоча це були україномовні пісні. Вже потім його побачили й почули українські шанувальники. Другий мав назву "Як приходить любов", опісля до Різдва записала альбом колядок, тож диск "Я –патріот" – фактично четвертий у моїй дискографії.

– Чому звернення до суспільно-патріотичної тематики та чому назва на кавері – англійською мовою?

– Річ у тому, що цей альбом випустила в травні, його реліз припав на ті дні, коли в Києві проходило "Євробачення". Хотілося, щоб якомога більше іноземних туристів звернули на нього увагу – зацікавлення "помаранчевими" піснями велике, тому й обкладинку витримано в цьому стилі, й диск, і англомовні пісні (їх три, це переклад українських). Сподіваюся, що таким чином більше людей зрозуміють цю збірку. Я часто виступаю за кордоном, тому важливо, щоб у ньому були пісні англійською мовою.
До речі, твори останнього альбому не писала впродовж листопада-грудня торік. Вони з'явилися значно раніше, задовго до тих подій. Наприклад, "Я патріот", "Не бійся", "Маленька пташка", "Тюрма", "Неповторне" – десь роком раніше. "Помаранчеві діти" – власне під час революції, а "Синьоока дівчина" й "Українка" – вже опісля. Пісня "Розкидана країна" про українців усього світу – також до помаранчевих подій. Мені вже було з чим виходити на Майдан. Адже настрої, описані в піснях, також відчувалися задовго до початку революції. Такий злам повинен був настати в житті нашої країни, можливо, я саме так відреагувала на ті настрої, можливо, в чомусь навіть передбачила.
У нас пишуть багато "проміжних" пісень, які звучать просто як тло. А людям потрібні й твори, які залишали б глибокий слід, проникали б у саме серце. І тому завжди намагаюся писати так, щоб це була дуже сильна енергетична річ, щось давала людині, не залишала її байдужою.

– Наскільки часто виступаєш за кордоном?

– Востаннє – минулого літа, в Англії та в Шотландії на двох міжнародних фестивалях із колективом "Світанок". Здебільшого серед англомовної публіки. Відомо, що британці дуже музикальні: вже при перших акордах вони починають плескати в долоні, усміхатися, активно реагувати – понадто на українські пісні й танці. Спеціально для фестивалю в місті Алнвік я написала твір, що став гімном цього фольклорного свята. А після цієї поїздки, сама знаєш, було дуже багато роботи в Україні, для гастролей просто бракувало часу. Цього літа теж не поїхала до Британії, оскільки закінчувала роботу над книжкою "Пісні для дітей". Найближчим часом готуюся до подорожі в Польщу.

– Чи легко тобі дається сам процес писання – пісень, скажімо, чи книжок?

– Написання пісень вважаю найлегшим: вони з'являються миттєво, немов "падають на голову". Це і є ознакою того, що річ буде сильною. Не люблю творів, які "висмоктують із пальця". Пісню або дано тобі, або ні. Ідеї можуть приходити щонайнесподіваніше – під час поїздки в метро або коли йду вулицею. Тому завжди ношу зі собою папір та олівець. Відчуваю страшенне задоволення, коли "воно" приходить саме, коли просто записую, немов під диктовку. Але, звичайно, твори не виникають на порожньому місці: перед цим треба багато чого пережити, проаналізувати, "переварити" в душі.
Я справді пишу багато, дуже люблю нові ідеї. Натомість працювати над старим не надто подобається. Зазвичай, як щось переробляю, створюю ще дві нові речі. Каталог моїх пісень нині налічує понад двісті шістдесят творів. Хотілося б у майбутньому оформити їх у збірник. Але головне – відчуття нової енергії. Воно для мене як блаженство.

– Як думаєш – тебе сьогодні впізнаватимуть як авторку "Колискової", що колись звучала як заставка до неіснуючої вже передачі "На добраніч, діти", чи все ж як авторку "Патріота"?

– "Колискову", мабуть, уже призабули, оскільки пісні давно не транслюють. Однак це не означає, що я перестала писати колискові. Навіть є задум і вже маю матеріал для цілого альбому власних колискових. Хочу випустити його, можливо, до Дня матері, декілька сотень екземплярів планую подарувати пологовим будинкам. Адже нині інтерес до колискових дуже зріс, рекордингові компанії випускають спеціальні альбоми – здебільшого, щоправда, з традиційними речами, а я хочу випустити сучасні – для сучасних матусь.

– Ти закінчила роботу над книжечкою дитячих пісень. То твори для дітей, про дітей чи для дитячого виконання?

– Передовсім для того, щоб діти виконували їх. До збірки ввійшло близько тридцяти пісень для дітей різного віку, різної складності, жанрів. Пісні для сольного виконання, а також для хорів та ансамблів, розраховані на дитячі садочки, музичні школи, художні дитячі колективи. Музиканти–педагоги давно просили мене створити такий репертуар, свого часу чимало речей просто записувала для них від руки. А потім видавництво "Вища школа" запропонувало втілити такий проект. До книги додається компакт–диск із уже записаними піснями, які виконують самі діти.

– Така діяльність не відволікає від основного?

– Ні, навпаки. Присвячувати себе лише чомусь одному – це для мене замало. Цікаво переключатися з однієї роботи на іншу: все–таки я професійний композитор, випускниця Скорика. Не хочу бути тільки естрадною співачкою. Вже зібралося матеріалу щонайменше на три нові диски. Перший, як уже згадувала, – це диск колискових. Другий, сподіваюся, буде випущено з піснями для дітей. А третій – лірика. Попередній "патріотичний" альбом був дуже емоційним, а тепер захотілося повернутися в сферу особистісного. Підростає донька, підтримує чоловік – усім хочеться приділити увагу.

– Справді, "школою Скорика" може похвалитися, мабуть, мало твоїх колег по сцені. Професійна освіта частіше допомагає чи заважає?

– Допомагає. А заважає, мабуть, у тому, що дуже дратуюся, коли люди взагалі без музичної освіти називають себе композиторами. Адже я поклала на це все своє життя, з чотирьох років, від музичної школи до консерваторії. А з іншого боку, почуваюся дуже впевнено, адже розбираюся в аранжуванні, в написанні партитур, у комп'ютері. Я – член Національної спілки композиторів України, можу видавати книги, записувати свої твори на ноти. Освіта дає дуже багато – не лише знання, а й загальний світогляд, певний рівень, нижче від якого вже не можеш опуститися ні в творчості, ні в темах, до яких звертаєшся.
В українському шоу-бізнесі був період, коли популярними стали лише низькопробні, не надто розумні, виключно танцювальні пісні. Я тоді практично не виступала, однак не шкодую – то був етап, коли багато працювала як педагог, займалася з дітьми в Дитячій академії мистецтв. А потім знову прийшов мій час, повернулася мода на "серйозну" музику різних стилів. Адже патріотизм останнього альбому теж не пафосний, а такий – більше "рок-н-рольний".

– Ти ще й член партії "Батьківщина". Чи багато є "партійних" колег по сцені?

– Якщо чесно, не знаю. Взагалі, серед музикантів не заведено говорити про це. Багато з них не сприймають поєднання політики та музики. А я вирішила спробувати, як воно – бути членом партії. Не займатися політикою, але спробувати допомогти новій владі розв'язувати проблеми в культурі – щось підказувати, скеровувати рішення, що стосуються культури, в правильне русло. Щоправда, ніколи не проміняю творчість на папери та крісло з портфелем.

– Останнім часом української музики в радіоефірах усе ж побільшало. З чим, на твою думку, це пов'язано?

– По-перше, є договір із власниками радіостанцій про те, скільки має бути відсотків української музики, а скільки – закордонної. Не хочеться вірити, що це просто трюк до парламентських виборів, сподіваємося, що воно розвиватиметься й далі, тепер справа трохи зрушила з мертвої точки..

МЕЛЬНИК ЛІДІЯ. "Мені було з чим виходити на майдан". Розмова з Лесею Горовою
// Львівська газета. - 2005. - 29 листоп. - С. 5.