Настав момент, коли захотілося гримнути кулаком по столу і сказати: “Я хочу щось змінити!”, – розпочала Леся. - Сталося це за рік до помаранчевої революції. Тоді я й написала пісні “Я - патріот”, “Не бійся”, “Українка”... Це було свого роду передбачення. Усе, що увійшло в альбом “Я - патріот”, написала в дорозі: у маршрутці, метро, йдучи по вулиці... Завжди ношу з собою блокнот і ручку.

– “Я - патріот” – голосна назва для альбому...

– Ми звикли, що патріотична тема – це пафос: “край-розмай”, “я – України син”... Як правило, коли звучать такі голосні слова, вони не зворушують. Я намагаюся писати пісні, які пробивали б серце. У моєму альбомі немає пафосу. Є те, що нас хвилює, але сказане воно щиро, від душі, без надриву і крику. Стиль збірки для себе називаю рок-н-рольним патріотизмом. Тут немає “грузу”. Є позитив і світло. Крім того, “Я - патріот” – психологічний альбом. Кожна пісня порушує людські проблеми, допомагає людям ставати сильнішими.

– Ви - львів’янка. Яку роль цей факт відіграв у вашій пісенній кар’єрі?

– Львів завжди був духовною столицею України. Це місто вміє продукувати таланти. Та не вміє їх втримати... У певний момент я відчула, що треба їхати зі Львова - щоб добитися чогось більшого. І вже десять років живу в Києві. Мені там комфортно. До Львова приїжджаю часто, бо тут живуть мої батьки. Крім того, у селі Богутин Золочівського району Львівської області живуть моя бабуся Текля і дід Богдан, яким по 91 року. Саме там я виросла. І саме завдяки тамтешній природі відчула любов до рідної землі. Коли мені було п’ять років, почала писати там свої перші віршики. Тепер щоліта їжджу на село з донькою - щоб доторкнутися до баби і діда, почути їхню життєву мудрість, відчути неймовірну енергетику. Моя баба цікавиться Інтернетом. Користуватися комп’ютером, звісно, не вміє, але з цікавістю слухає мої роз’яснення. Кажу їй: “Бабо, ви така пробивна. Якби були моїм продюсером, я була б відомою на весь світ”.

– З чого починали в Києві?

– Спершу працювала у режисерському центрі відомого режисера Василя Вовкуна. Потім влаштувалася педагогом у Київську дитячу академію мистецтв. Викладала сольфеджіо, згодом вчила дітей писати музику. У цей час в українському шоу-бізнесі була пустка. Місця моїй музиці не було. Для того, щоб вижити, співаку треба було працювати в нічних клубах, виконувати музику далеко не вищого ґатунку. Тому я свідомо пішла в педагоги. За п’ять років роботи з дітьми двоє моїх вихованців стали лауреатами Міжнародного конкурсу юних композиторів, п’ятеро – лауреатами всеукраїнських конкурсів. Я почала писати багато пісень для дітей. А чотири роки тому народила власну доньку Ліду. І лише нещодавно відчула, що настав час для моєї музики. “Розкручувати” пісні – набагато важче, ніж писати їх.

– Ви брали участь у фестивалі “Червона рута” 1989 року, стали його дипломантом у жанрі “Авторська пісня”. Відтоді минуло 16 років. Як за ці роки змінилися настрої, інтереси, запити, цінності у пісенному світі.

– Перша “Червона рута” – це був вибух. До неї не було нічого. Зараз все змінилося. Шоу-бізнес і музика перетворилися на комерцію. У 1989 році все було щиріше і правдивіше. Музика, яка творилася і виконувалася тоді, була ближча людському серцю. Зараз дуже багато порожнього, полови, яка влітає в одне вухо і вилітає через інше. Але це сміття нав’язується. Воно крутиться в голові. Від нього не можна абстрагуватися, адже воно звучить скрізь: по радіо, у маршрутці... Це псує смак. Зараз мало справжньої музики. Музики, яка допомагає людям, дає їм світло і позитив.
До недавнього часу українська музика вважалася “неформатом”, її не брали на радіо. Мене вражає, що й у Львові чую потік низькопробної російськомовної “попси”. Та що у Львові, якщо в маленькому селі моєї бабусі п’ятирічні діти, які не знають російської, співають: “С днем рождения, Вика”... Помаранчева революція відбулася, але вона не переросла у культурну революцію.

– Ви є членом партії “Батьківщина”...

– Під час минулорічної передвиборчої кампанії я підтримувала Віктора Ющенка. Їздила Україною з концертами. Одного разу після виступу познайомилася з Юлією Тимошенко. Я давно симпатизувала їй. Але лише після нашого знайомства вирішила вступити в її партію. Зробила це в січні. Не для того, щоб бути політиком, а для того, щоб через партію мати можливість щось змінити в українській культурі. До речі, на пісню “Українка”, яка увійшла в альбом “Я - патріот”, мене надихнула Юлія Володимирівна.

– Ви бували на багатьох закордонних фестивалях. Траплялися якісь курйози?

– Тричі я була у Великобританії – у 1991, 1993 і 2004 роках. Перші два рази виступала перед українськими громадами. А торік з дитячим колективом “Світанок” їздила на два міжнародні фестивалі - у міста Анник, що на півночі Англії, та Единбург. Публіка приймали нас прекрасно. А повернувшись у готель, мене вразила одна контрастна річ: на дверях кімнат, у яких жили українці, неграмотною українською мовою було написано: “Просимо нічого не ламати і не красти”...

– Свого майбутнього чоловіка зустріли в Києві?

– Так. У нас з Сергієм все відбувалося гарно і романтично – як у кіно. Ми познайомилися у мого сусіда, до якого він приходив у гості. Уявіть собі картину: красивий, високий, стрункий хлопець з Києва бере в руки гітару і співає народних й стрілецьких пісень. Слухаючи його, думала собі: “Він має бути моїм”. Ми одружені вже п’ять років. Він працює заступником директора видавництва “Вища школа”. Ми обоє – Тельці за знаком Зодіаку. Чудово розуміємо одне одного. Я – енергійна, а він – повільний і педантичний. З ним навіть не можливо посваритися. Він не вміє підвищувати голосу. Якщо щось не те, одразу замовкає. Сваримося, хіба дискутуючи на політичні теми. А так – у побуті у нас повна гармонія. Мій чоловік із задоволенням варить їсти. Це мені дуже подобається, бо сама не маю до кухні особливого потягу.

– Сергій не мав охоти стати вашим продюсером?

– Ні, він одразу попередив мене: “Твоїм продюсером я не буду. У мене немає для цього таланту”. У нього своя улюблена справа, у мене – своя. Сергій без особливого фанатизму ставиться до того, що я - співачка. Це мене у певній мірі стимулює – хочеться постійно вигадати щось нове, щоб здивувати його. Він – перший слухач моїх пісень. Якось я розбудила його у другій чи третій годині ночі. Він не хотів прокидатися. Я підперла його подушками – і він із заплющеними очима слухав мою нову пісню. Мені стало легше. На ранок, правда, він не пам’ятав, що саме слухав...

– Чоловік - молодший від вас на сім років. Коли ви одружувалися, це не лякало вас?

– Це лякало Сергієвого тата. А мені було все одно. Я була в нього шалено закохана. Бачила, що він – моя людина. Розуміла, що не можу упустити його. Тим більше, мені ніколи не давали моїх років. А він багато пережив, тому життя сприймав дуже по-дорослому. У певні моменти він здавався мені навіть старшим за мене. Дотепер я не відчуваю цієї вікової різниці. Хоча маю стимул до того, щоб постійно гарно виглядати. З іншого боку, молодшого чоловіка можна обтесати. Над мужчинами треба багато працювати. Вони – як діти. І жінці, яка все життя прожила з одним чоловіком, треба поставити пам’ятник. Мені з Сергієм пощастило. Ми одне в одного вчимося жити.

– Ваша 4-річна донька Ліда уже проявляє якісь нахили?

– Вона – така непересічна особистість! Вона хоче все: співати, танцювати, майструвати... Повторює все, що я роблю. Буває зі мною на концертах, прес-конференціях, зустрічах, на яких підписую контракти... Лідочка сама потягнулася до музики. Коли їй було півтора рочки, вона знайшла вдома книжку “100 композиторів”. Почала гортати її і запитувати: “Хто це? А хто це?”. Я розповідала: “Це – дядя Моцарт. Це – дядя Бетховен. Це – дядя Равель”... “А що він написав?”. Я грала. Згодом, щоб заколихати доньку, мені доводилося грати арії з опер Верді, твори Моцарта... Я співала, співав і чоловік. Якось, коли мене не було вдома, Лідочка перед сном влаштувала страшенну істерику. Вона захотіла почути “дядю Люллі”, а чоловік не міг пригадати жодного твору цього композитора...
Мало того, що донька розрізняла твори композиторів, вона асоціювала їх для себе із людьми на вулиці. Могла сказати: “Ось пішов дядя Равель. У нього – такі великі вуха. Як на картинці”. Потім Ліда почала захоплюватися народною музикою. Зараз вона знає стільки народних пісень! Дуже любить одягати вишиванки. Має декілька народних строїв. За характером вона – дуже вперта, вміє добиватися свого. Нас це тішить, але водночас нам із нею буває тяжко. До речі, Лідочка вже пише вірші.

ГУЗЬО ГАЛИНА. Леся Горова: "Чоловік молодший від мене на сім років..."
// Високий замок. - 2005. - 1 жовт. - С. 9.