Це – щоденна важка праця, виснажлива й нервова, але жити без неї для справжнього митця неможливо. В музичній школі в дитинстві я грала Моцарта i Шопена, а вдома й на вулиці співала Пугачову: мала платівку й знала її всю напам’ять. Мені часто задають дивне запитання: «В якому стилі ти працюєш?» Не знаю я! Дехто каже, що мої пісні дуже традиційні, типова, мовляв, поп-музика, інші твердять, що традиційністю там i не пахне, а попсою – тим більше, i що це чистої води альтернатива в суміші з арт-роком, тільки побудована на класичний манер... Та й яке, зрештою, має значення назва: головне, що саме ти робиш, чи подобаються твої пісні людям, а не те, як тебе оголошуватимуть на концерті – «зірка естради» чи якось інакше.

– І все ж популярність для співачки та композитора Лесі Горової важить багато, чи не так?

– Це природне бажання творчої людини – знаходити відгук в людських серцях. А чим це супроводжується – обмальовуванням під’їзду, написами на стінах чи зливою листів з приємними словами й подякою за концерт або телефонними дзвінками під час прямого ефіру – не так важливо. Так, у моєму рідному Львові мене часто пізнавали на вулиці, в Києві – менше, але ж не це головне.

– До речі, чому ти вирішила переїхати до столиці?

– Тут активніше мистецьке життя, більше високопрофесійних студій звукозапису, тут же організовуються всі концерти, фестивалі... Так, це була необхідність, але я не жалкую: у мене з’явилися нові друзі, нові перспективи, народилося багато нових пісень. Хоча все це коштує на порядок дорожче: скажімо, організувати великий сольний концерт тут набагато складніше, ніж у Львові.

– В одному з інтерв’ю ти згадувала про закордонні гастролі, після яких до тебе міцно приклеїлося прізвисько «українська Еніа». Ти що, з нею там познайомилася?..

– (Сміється). Та ні! «Енiєю» мене прозвали друзі й шанувальники, що після тих пам’ятних гастролей помітили відчутний вплив ірландської музики на мої нові пісні. Просто я в Англії накупила величезну кількість касет з моїми улюбленими співаками i довго не могла відірватися від них. Це було якесь одкровення, відкриття абсолютно нової музичної реальності. Пiтер Гебрiел, Шiнейд о’Коннор, Крiс де Бург – вони всі мої вчителі, нарівні з живим українським класиком Мирославом Скориком. Я навіть жартома кажу, що в минулому житті, напевно, жила в Ірландії та була бабусею Крiса де Бурга.

– На твій погляд, така музика зараз має перспективи на українських теренах?

– Важко сказати. На жаль, серед «сильних світу» українського шоу-бізнесу сьогодні популярна така установка: перспективною музикою вважати тільки поп, можливо – рок, адже великі прибутки можливі тільки від поп-концертів, на які ходить переважно молодь від 12 до 16. Я ж гадаю, що люди самі, без нав’язування нашими «акулами», мають право вибирати, яку музику їм слухати та на які концерти ходити. І колись так обов’язково буде. На Заході та ж Енiа відома й суперпопулярна, хоча зовсім не дає концертів, а записує i продає альбоми, які купують люди з певним музичним смаком. І це, я вважаю, нормально. Для цивілізованої країни.

ЦИВІНА МАКСИМ. Леся ГОРОВА: «У минулому житті я була бабусею Крiса де Бурга!»
// Діло. - 1998. - 4 трав. - С. 15.