 |
У пісні – я в першу чергу українка Богдан ІВАНІВ |
||
| То постійна, наполеглива праця, задля котрої людині й дає Бог талант. Справжня пісня, вважає Леся, має зворушувати людину, торкатися глибин душі, спонукати мислити. Саме такою є для композиторки творчість Тараса Петриненка, з якого старається брати приклад. У його піснях кожне слово, нота – це вагомий згусток життєдайної енергії. Цим і близький їй Петриненко. А народжувалося таке сприйняття пісні, мабуть, ще коли була п'ятирічною дитиною і тільки навчилася грати на бандурі, чарівному українському інструменті. Вони з мамою поїхали до батька, якому за читання і зберігання творів Дзюби, Симоненка, Стуса сфабрикували "традиційну" криміналь¬ну справу. Були то мертвечинно-похмурі часи середини сімдесятих. Впросила маму взяти з собою бандуру, щоб заграти таткові. Та коли приїхали, наглядачі брати на побачення музичний інструмент заборонили. Але навіть скам'яніле конвоїрське серце не встояло перед гірким дитячим риданням. А потім були сльози на батькових очах. І він ніяк не міг повірити, що тут, посеред цієї страхітливої тюремної камери перед ним – найдорожче, що є у нього в світі, його донечка, перед чарівним співом якої безсилі навіть в'язничні мури. А в маленької Лесі, мабуть, саме тоді десь у найглибших закутках свідомості закладалося відчуття тієї нездоланної сили пісні, відчуття, якому згодом, десь у п'ятому класі загальноосвітньої школи, судилося прорости жагучою енергією творчості, і лягли на папір перші поетичні слова й ноти, написані її рукою. 3 часом захоплення все більше переростало в усвідомлення свого покликання. Остаточно воно прийшло у восьмому класі, коли твердо вирішила серйозно займатися музикою. До дев'ятого прийняли Лесю в музичну школу імені Соломії Крушельницької. Тут почалася для неї щоденна копітка праця, праця над Божою іскрою, що пломеніє в її душі, над утвердженням в своєму покликанні. Не забарився і перший успіх. Випускниця музичної школи Леся Горова в дуеті з Лесею Уличною за виконання авторських пісень стає лауреатом фестивалю "Червона рута" у Чернівцях. Того ж 1989 року вступає на композиторський факультет Львівської консерваторії. Там продовжується пошук свого творчого "я". Поступово від стереотипів римованої строфи, традиційних прийомів музичної мови молола поетеса й композиторка переходить до захоплення словесною філософією, до внутрішнього римування. Її творчим кредо стає принцип – кількома словами сказати все. Прагнення до філософського узагальнення проявляється в усій творчій тематиці перших студентських років. Та чи не найбільше в тематиці релігійній, витоки якої, напевно, треба шукати у тих шкільних канікулах, які Леся проводила у бабці на селі і разом з нею, незважаючи на відомі перепони все тих же 70-х років, кожну неділю і свято ходила до церкви. Віра в Бога, помножена на любов до рідного народу і віру в його майбутнє, вилилась словами однієї з пісень: Я вірю у одне – у силу і у волю, Я вірю в Бога і в майбутню нашу долю, Я вірю в перемогу – без неї нам не жити, ні! Я вірю в те, що ви повірите мені. Не може не викликати поваги, а одночасно спонукає замислитися: звідки в цієї ще зовсім юної дівчини такі високі патріотичні почуття? – Лесина громадянська лірика: Силою духу ламайте кайдани. Силою слова гартуйтесь в бою. Хай вам поможе минулая слава Щастя шукати у ріднім краю. Відповідь на поставлене запитання дає сама композиторка, говорячи про свою любов до української народної пісні. Звідси вимоги й до власних пісень – не тільки до слова, але й до їх мелодики, яка має бути "такою ж яскравою, свіжою, гарною, як це завжди є в українських народних піснях". Але найголовніше, як твердить Леся Горова, те, що "я завжди пам'ятаю, що маю бути в своїх піснях у першу чергу українкою". Ще при вступі в консерваторію Леся познайомилася з Арсеном Шкурганом, який вступав на факультет вокалу. Пізніше під час студентських домашніх творчих вечорів Лесині пісні захопили Арсена. Почали їх виконувати разом. Найбільш пам'ятними стали для них виступи під час з’їзду "Українська молодь Христові", що проходив у Львові, на львівському та республіканському (у передачах "Промінь" та "Гарт") телебаченні. Але з особливим бажанням та надією чекав дует участі у львівському обласному турі фестивалю "Червона рута", заключний етап якого мав відбутися у Запоріжжі. Для нього Леся спеціально написала громадсько-патріотичну пісню про славне Запоріжжя, яка вже своїм змістом заслуговувала і обов'язково мала б бути представлена на фестивалі у козацькій столиці. Та не судилося збутися надіям. Леся Горова та Арсен Шкурган не потрапили до числа тих, хто представлятиме Львівщину на фестивалі. Не потрапили, можливо, і через позицію київських представників оргкомітету фестивалю, яка полягала в тому, що для Запоріжжя в першу чергу мають бути відібрані пісні ліричного та розважального плану, а українська патріотична пісня – це, мовляв, "вчорашній день"... Прикро було усвідомлювати таку оцінку творчості. Та це не змінило Лесиних переконань щодо творчих критеріїв. І надалі громадсько-патріотична лірика буде для неї основною. А невичерпним джерелом наснаги для Горової є історія батьківщини, жагуче бажання пробудити пам'ять народу, щоб усвідомити себе, що ми за народ, яка велич і слава покривала наших предків у минулих віках, а відтак спонукати відновити прямий зв’язок між минулим і сучасним. Бо він є, він живе в нас, він здатний піднести нас на нові щаблі людської цивілізації. Тільки треба повірити в це. Леся Горова вірить, вона переконана в цьому: Запам'ятайте, браття! Найсвятіша в світі пам'ять, У ній історія, В її густих стежках таланти наші, генії, творці, Що створили нас В лихий чи добрий час – Не нам судити, Але народжуються люди, щоб для пам’яті прожити. ІВАНІВ БОГДАН. У пісні – я в першу чергу українка |
 |
||
